ЛИСИЧАНСЬК
– місто обласного значення Луганської області. Має статус історичного населеного місця. Знаходиться на правому березі Сіверського Дінця (протока Дону, бас. Азовського моря), у місці впадіння в нього Верхньої Біленької та Борової, за 90 км від Луганська та за 720 км від Києва. Площа 76 км2 . За переписом населення у 2001р. проживали 114 905 осіб (складає 91,1 % до 1989 р.): українців – 66, 7 %, росіян – 30, 5 %, білорусів – 1%, станом на 2015 р. – 102, 4 тис. осіб. Залізничні станції Донецької залізниці: Вовчоярська, Лисичанськ, Насвітевич і Переїзна. Від 1972 р. функціонує тролейбусне сполучення.
У місті виявлено поховання доби середньої та пізньої бронзи, що відносяться до катакомбної, зрубної і багатоваликової кераміки культур, локалізовано місце розташування літньої ставки ханів Золотої Орди 14 ст. Зберігаються 2 жіночі половецькі статуї 12 ст.
Сучасний Лисичанськ сформувався в серед 1960 –х рр., коли з його складу було відокремлено місто Сєвєродонецьк (на лівому березі Сівер. Дінця; 1962) і водночас приєднано до нього Верхнє (на Пд) і Пролетарськ (на Пн.; обидва – 1965). Нині Лисичанської міськраді підпорядковані міста Новодружеськ (засн. 1935) і Привілля (засн. 1753).
Поселення на території сучасного Лисичанська почали виникати на поч. 18 ст. у зоні контролю козаками переходу через Сіверський Донець Кальміуської сакми – одного з 3-х основних шляхів з Криму в Московську державу. У 1-й пол. 18 ст. вже існували слободи Бєлінка, Лобовка та Пущуровка.
За рішенням виконкому Лисичанської міської ради від 18.08.1981 р. № 633 датою засновування міста прийнято вважати 1710 рік (існує інша версія, за дослідженнями історика-краєзнавця В.І. Подова, датою заснування міста є 1795р.). В урочищі Лобовий Яр (нині район залізнич. вокзалу Лисичанськ) була слобода донських козаків Лобовка. На півночі околиці сучасного Лисичанська, поруч з урочищем Рубіж. Яр, яким спускалася Кальміуська сакма, з крутого правого берега до річки, розташувалася слобода Пущуровка.
Від 1753 року ці землі перебували у складі Слов’яносербії. У слободі Бєлінка, в гирлі р. Верхня Біленька знаходився шанець 3-ї роти гусарського полку Депрерадовича, який мав назву Верхній Біленький. Від назви річки та шанця пішла й назва с. Верхнє (паралельна – Третя Рота). В 1927 р. воно отримало статус селища, а в 1938 р. – міста.
Пущуровка відійшла у власність слав’яносербського офіцера А. Рашковича. На її території в 1753 р. виникло с. Рубіжне (від 1936 – Пролетарськ; від 1924 – селище, від 1938 – місто). М. Віпрейський, С. Чирков у заплавах Сіверського Дінця отримали перші проби кам’яного вугілля. Г. Капустін вів пошуки у 1723 році кам’яного вугілля на східному Донбасі (Ростовська обл.). А в 1792 р. у Рубіжному Яру та Лисичій балці експедиція військово-морського відомства Російської імперії під керівництвом М Аврамова встановила його промислові поклади.
Новий етап у розвитку Лисичанська розпочався у зв’язку з будівництвом 1795 р. Луганського заводу з виробництва гармат і снарядів для Чорноморського флоту та портів. Для потреб підприємства в 1795 р. поблизу Лисичої Балки закладено, а в 1796 р. введено у експлуатацію першу кам’яновугільну шахту Донбасу. Поруч з рудником велось будівництво шахтарського поселення – майбутнього Лисичанська. Від квітня до грудня на рудникові видобуто 13 142 пуди 39 фунтів вугілля. Упродовж десятиліття тут сформувався потужний казенний кам’яновугільний рудник; за цей період на ньому отримано 2,2 млн. пудів вугілля. Землю, навколо новоутвореного поселення майстрових, у Лисичому Байраці передали Луганському гірничому округу, а 1828 жителів Верхнього перевели у розряд гірничо - заводських селян (примусово залучали до гірничих робіт, переважно займалися транспортуванням вугілля).
Перші шахти в Лисичому Байраці мали глибину близько 40 метрів, до середини 19 ст. досягли 100 м. У 1799 р. тут вперше у Російській імперії розпочато коксування кам’яного вугілля для плавлення руди та чавуну на Луганському ливарному заводі. До 1802 р. казенний кам’яновугільний рудник був єдиним великим підприємством вугільної промисловості не лише в Донбасі, а й у Російській імперії.
У 1838 р. селище Лисичий Байрак отримало назву Лисичанськ (від 1923 р. – селище, 1925 р. – селище міського типу, від 1938 р. – райцентр Донецької області, від 1952 р. – місто обласного підпорядкування). Тоді у ньому нараховувалося понад 30 шахт.
У 1870 р. побудовано Лисичанський чавуноливарний завод, який відповідав кращим технічним досягненням того часу. Для його потреб заклали шахту «Дагмара». Завод пропрацював до 1872 року, виплавивши 58 тис. пудів чавуну, і був ліквідований, оскільки не витримав конкуренції із чавуноливарним заводом Дж. Юза. На території підприємства 3 травня 1879 року відкрили залізничну станцію Лисичанськ на лінії Лисичанськ – Попасна (нині Луганська область). У 1883 р. на місці доменної печі звели склозавод. У 1895 р. залізницю продовжили до Куп’янська (нині Харківська область). В її будівництві приймав участь О.О. Насвітевич – генерал-майор царської армії, який передав безкоштовно частину своїх земель і вклав значну суму грошових коштів. У 1905 році була відкрита залізнична станція, яку названо на його честь.
В 1914 р. у Лисичанську було 4 початкових школи, штейгерська школа і жіноча гімназія. У Верхньому – 4 початкових школи і сільськогосподарське ремісниче відділення.
У 1892 р. у Верхньому російсько-бельгійське АТ «Любимов, Сольве і К0» ввело в експлуатацію содовий завод (див. «Лисичанська сода»), який працював до 2011 р. Для забезпечення підприємства паливом І. Любов і Е . Сольве взяли в оренду казенну шахту «Дагмара», а 1896 р. побудували нову шахту ім. К. Скальковського. В 1902 р. на шахті ім. К. Скальковського видобуто 6,8 пудів вугілля, на ній налічувалося понад 900 гірників. Содовий завод у Верхньому досить швидко став найбільшим виробником соди в Російській імперії.
У 1899 р. запрацював цементний завод. У 1913 р. у Рубіжній, окрім 10-ти вугільних шахт, почав працювати склозавод АТ «Лівенгофського скляного та пробкового виробництва» (нині Лисичанський склозавод «Пролетарій»), 1914 р. – церезиновий завод АТ «Люборад».
За відомостями1859 року в Лисичанську проживало 1623 людини, в – Верхньому 1747, в Рубіжній – 811, в Привільному – 320.
З грудня 1920 по 1978 рр. – Лисичанськ районний центр. 1920-1923 рр. – селище Бахмутського повіту Донецької губернії, 1923-1925 рр. – райцентр Бахмутського округу. З 1925-1932 рр. – райцентр Артемівського округу; 1932-1938 рр. – райцентр Донецької області. Від 1938 р. - Лисичанський район увійшов до Ворошиловградської області. З 1938 р. селище міського типу Лисичанськ віднесено до категорії міст.
З початку Першої світової війни активізувалося суспільне життя. До 1917 року відбулося чотири антивоєнних страйки у яких взяли участь 1,5 тис робітників. Утвердилися осередки меншовиків, есерів і кадетів. У липні 1917 року за сприяння уродженця Верхнього К. Ворошилова, що тоді очолював Луганський комітет більшовиків, у Лисичанську створили організацію більшовиків, яка мала великий вплив на шахтарів. У листопаді того ж року більшовики почали формувати добровольчі робітничі дружини (5 січня 1918 р. перейменовані у Червону гвардію, яка мала статут, проводила військові навчання). Їм протидіяли солдатська організація, що виникла на Содовому заводі, та вільне Вільне козацтво, навколо якого гуртувалися селяни. Від квітня до 16 листопада 1918 року Лисичанськ контролювали німецькі війська, від червня 1918 р. до 23 грудня 1919 р. – денікінці. Відтоді остаточно установлено більшовицька влада. Цьому сприяли і організаційна робота виконкому районної ради, і Лисичанського ревкому з головою Д.Ф. Мельниковим, котрий в 1918 році очолив совнаргосп. Під час воєнних дій 1918 -1920 років промислове виробництво було зруйновано. Для відновлення і організації виробництва промислової продукції в 1921 році в Лисичанську був створений трест " Хімвугілля". У 1921 році на базі штейгерської школи відкрито гірничий технікум, організовано 16 пунктів лікнепу, у 1923 р. відкрито 3 нові початкові школи. За переписом населення1926 року у Лисичанську мешкало 4392 людини, по району 37774. В 1927 р. шахти об’єднали у шахтоуправління № 13 і № 14, які склали Лисичанське об’єднане рудоуправління (нині «Лисичанськвугілля). Упродовж цього року на них видобули 862 тис. т. вугілля (3.3 рази більше ніж 1913р.). У 1930 році введено 1-шу, 1932 р. – 2-гу черги Пн.- Донецької ДРЕС (нині Сєвєродонецька теплоелектроцентраль). У 1933 році розпочато спорудження Лисичанського азотно-тукового заводу (уведено у 1951 р. як Лисичанський хімічний комбінат, нині «Азот») та селища Лисхімбуд (нині Сєвєродонецьк) при ньому. У 1934 році засновано Лисичанську дослідну станцію тресту «Підземгаз», у 1935 р. – Лисичанське «Мехскло» (нині виробництво №2 Лисичанського склозаводу «Пролетар». Оскільки шахтарі отримували продовольчі пайки, у 1932-1933 рр. сюди прибуло багато людей з різних сел України, для врятування від голодомору. Не всі люди змогли влаштуватися працювати на шахти, тому йшли до колгоспу, що був організований на лівому березі Сіверського Дінця. Тут же колгоспники заснували с. Новосиротине (нині у межах Сєвєродонецька).
Напередодні Другої світової війни в 1939 році в місті мешкало 99240 чол., працював аероклуб і спецшкола, що готувала кадри для роботи в тилу ворога партизан і підпільників. Від жовтня 1941 до липня 1942 року Лисичанськ став місцем тривалих боїв, Сіверським Дінцем проходила лінія фронту. Від 10 липня 1942 до 6 лютого 1943 року та від 3 березня до 2 вересня 1943 року – знаходився під фашистською окупацією. В цей час у місті діяла підпільна молодіжна організація на чолі з Аркадієм Романовим. 2 вересня 1943 року війська 279 стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора В.С. Потапенка звільнили м. Лисичанськ від фашистських загарбників. За період Другої світової війни 20 тис. лисичан було мобілізовано на фронт, 11,5 тис. не повернулись з поля бою, 10 тисяч брало участь у будівництві оборонних рубежів, 2,3 тис. відправлено в Німеччину на каторжні роботи, 800 мирних жителів загинуло в роки окупації. 17 жителів міста у тому числі 5 уродженців за мужність і героїзм, проявлені у боях з фашизмом, присвоєно звання Герой Радянського Союзу, тисячі лисичан нагороджені орденами і медалями. Нині у Лисичанську працюють склозавод «Пролетар», трест «Лисичанськвугілля», Лисичанський машинобудівний завод (1953), Лисичанський нафтопереробний завод, ПрАТ «ЛИНІК» (1976), Лисичанський желатиновий завод (1968), Лисичанський пивоварний завод (1972), Лисичанський залізобетонний завод (1960), підприємство «Ялинкові прикраси»(1963). У радянський період і 1990-ті роки промисловий комплекс міста також склали: Лисичанський шиноремонтний завод (1962), Лисичанський завод гумово-технічних виробів (1966), Лисичанський клеєний завод, Лисичанська фабрика техн. тканин (обидва 1968), Лисичанський комбінат хлібопродуктів (1961), Лисичанський м’ясокомбінат (1973), Лисичанська харчосмакова фабрика (1977), швацька фабрика (1970). За високі трудові досягнення удостоєні звання: 11 Героїв Соц. праці, 3 Лауреати Державної премії України, 12 заслужених працівників промисловості, 12 заслужених шахтарів, 16 заслужених будівельників, 15 заслужених вчителів, 7 заслужених лікарів, 8 заслужених працівників культури.
У Лисичанську 22 загальноосвітні школи, багатопрофільний ліцей, гімназія, Державний гірничо – індустріальний коледж, нафтохімічний технікум, державне медичне училище, педагогічний коледж, професійні гірничо - промисловий, будівельний та торгово-кулінарний ліцеї, дитяча музична школа та школа мистецтв, Центр з роботи з молоддю та школярами, ДЮСШ, ЛЦНТТУМ, кінотеатр «Дружба» на 300 місць, 12 бібліотек, 3 Палаци культури, Лисичанський краєзнавчий музей, Лисичанський музей історії гірничої справи, музеї В.Сосюри (у Палаці культури, який також носить ім’я поета), скляного та содового заводів; 9 лікувальних установ, санітарно-епідеміологічна станція. Виходить газета «Новий путь», працює ТРК «Акцент».
Значний внесок в розвиток економіки та соціальної сфери внесли керівники міста В. Роменський, М. Пантєлєєв, Л. Усаченко, Е. Хананов та ін.
Під охороною держави – геологічна пам’ятка природи загально -державного значення Конгресів Яр. Є готель на 200 місць, відділення 10-ти банків, стадіон «Шахтар»; міський парк «Водна станція», історичний парк «Лисича балка», природний лісопарк «Ісаєва балка», парк меморіалу «Пам’ять» та 12 скверів. Функціонують народні хор. капела ім. Є.Мануйлова, вокал. чол. ансамбль «Обрій», духовий оркестр ім. Ф.Титаренка, зразковий хор. колектив «Барвінок», дитяча театр-студія «Арлекін». Релігійні громади: УПЦ МП – 8, свідків Ієгови – 2, християн-баптистів – 1. Пам’ятки архітектури: штейгер. школа (1846), будинок директора содового заводу (1895), кінотеатр «Комета» (1914), Будинок культури содовиків (1930-33), клуб інж.-тех. працівників (1951), гірничий технікум (1953). Пам’ятки культури: мозаїчні панно на теми «Влада Радам» і «Космонавти» (Палац культури ім. В Сосюри). У Лисичанську – 37 пам’ятників військової Слави, у 19-ти братських могилах поховано 5 тис. захисників і визволителів міста від фашистських окупантів. Встановлено меморіальний комплекс «Привільський плацдарм», пам’ятний знак на місці першої шахти Донбасу, пам’ятники В.Сосюрі та рудознавцю Г.Капустіну. Серед видатних уродженців:
міністр вищої освіти СРСР з 1946р. С.Кафтанов;
гірничий інженер Ф. Абрамов;
чл.-кор. АН УРСР О.Шашенко;
фахівець у галузі авіамеханіки, Б.Борисенко;
фахівці у галузі інформ. технологій М.Васюхін, В.Литвинов;
фахівець у галузі металургії М.Ісаєнко;
фізик Ф.Недопекін;
радіоінженер В.Пономарьов;
фахівець у галузі виробництв структурованих харчових продуктів
П.Пивоваров;
фахівець у галузі технології неорганічних речовин О. Плигунов;
фахівець у галузі обладнання хім. виробництв Б.Холін;
геоботанік І.Зоз;
історик А.Климов;
фахівець у галузі соц. комунікацій С.Лобода;
мовознавці Г.Лукаш, М.Луценко;
лікар-хірург О.Ярмолович;
письменник П. Сєвєров (П.Іванов);
художники – заслужений художник УРСР В. Черніков;
заслужений діяч мистецтв УРСР С. Адамович;
архітектор, один з найвизначніших представників моск. модерну К.Дулін;
актор, заслужений артист УРСР М. Заїка;
режисер-документаліст, сценарист, заслужений діяч мистецтв РФ С.Зелікін;
режисер, актор, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР В.Крайниченко;
музикант (духові інструменти), заслужений артист України М.Мамчур;
композитор С.Турнєєв;
учасники 2-ї Світової війни, Герої Радянського Союзу К.Ворошилов, І.Карпенко, І.Філонов, В.Давиденко, О.Пєтушков;
спортсмен, заслужений тренер УРСР О.Ладик.
У Лисичанську в різні роки жили і працювали поет В.Сосюра, фахівці в галузі металургії І.Зеленцов, в гірничій справі І.Тіме, Є. Ковалевський, В.Чевкін, геолог Л.Лутугін, двічі перебував хімік Д.Менделєєв, олімпійський чемпіон з греблі М.Чужиков.
Література: Лопатин Н.В. У колыбели Донбасса: к 250-летию, 1710 – 1960. Л. г., 1960; Подов В.И. История Лисичанска в документах. Л.г., 1998; Кострица Ю.П. 200-летие индустриального Донбасса. Д., 1999; Чепурнов А.В. С гордостью о прошлом, с надеждой в будущее. Л.г., 2001; Блидченко С.О. Поклонимся великим тем годам… Лисичанск, 2003; Подов В.И. История Лисичанска. Л.г., 2005; Кострица Ю.П. Памятные встречи. Лисичанск, 2007; Блидченко С.О. Лисичане. Лица, характеры, судьбы. Лисичанск, 2008; Каленюк С.П., Ломако М.М. Роти полку Депрерадовича. Мандрівка Лисичанським краєм у пошуках першопоселенців. Лисичанськ, 2010; Шепитько О., Анастасов А. Лисичанск – 300 лет. Д., 2010; Чумаков О.А. Лисичанск: люди и уголь. Лг., 2011; Кострица Ю.П. Записки краеведа. Лисичанск, 2011; Блидченко П.М., Блидченко С.О. О тех, кто памяти достоин. Лисичанск, 2012.
