29 вересня 2016 року, виповнюється 150 років з дня народження Михайла Грушевського.
Михайло Грушевський – Президент Української Народної Республіки, фундатор відродження Української держави у ХХ сторіччі, історик із світовим ім’ям. Він належить до видатних постатей української історії, що й Володимир Хреститель, Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко. Грушевський віддав усе своє життя на вівтар національного відродження, створення незалежної України. Він був професором історії, організатором української науки, політичним діячем та публіцистом, головою Центральної Ради (1917-1918), академіком та автором понад 2000 наукових праць. І сьогодні у краєзнавчому музеї, ми пропонуємо вам пригадати декілька фактів з його біографії.
Народився в 29 вересня 1866 року, в м. Холм, нині Польща. Батько – Сергій Федорович Грушевський . Уродженець Холму.
Михайло Грушевський виріс на Кавказі – спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі.
Дід Михайла Грушевського, який благословив онука на навчання у Києві в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом святого рівноапостольського Володимира, – і йому було подаровано дворянство. Саме дід навчався у Тифліській гімназії і в Київському університеті на історико-філологічному факультеті.
З 1880 Михайло навчався у Тифліській гімназії, а в 1886-90 – на історико-філологічному факультеті Київського університету. В травні 1894 захистив дисертацію на тему «Барське староство» і отримав ступінь магістра.
В університеті Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. Уже на третьому курсі він пише наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1890 було удостоєно золотої медалі.
1890-1894 – стає професорським стипендіатом Університету св. Володимира. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».
В 1894 за рекомендацією В. Антоновича переїхав до Львова, де посів кафедру української історії у Львівському університеті. У 1898-1913 роках Грушевський, очолюючи Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, проводив величезну роботу по реорганізації товариства за зразком європейських академій наук, збиранню фондів, створенню бібліотеки і музею
Протягом 1897–1898 років М. Грушевський пише І-й том своєї фундаментальної праці — «Історія України-Руси», наприкінці 1898 року ця робота була надрукована у Львові. Незабаром він видає ще два томи своєї праці. Ця робота була щиро прийнята в Галичині, проте заборонена російським урядом.
Політичну діяльність Михайло Сергійович Грушевський розпочав у Галичині, де в 1899 став одним в засновників Української Національно-Демократичної партії В 1907 році Грушевський організував і очолив Українське Наукове Товариство у Києві. В 1908 році, продовжуючи свою політичну діяльність, став одним з ініціаторів створення і головою Товариства Українських Поступівців, яке об'єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій.
В цей період Грушевський видав ряд публікацій щодо українського питання – «З біжучої хвилі» (1906), «Визволення Росії і українське питання» (1907), «Наша політика» (1911), «Вільна Україна» (1917).
Початок Першої світової війни Михайло Сергійович зустрів у своєму маєтку в селі Криворівня у Карпатах. Через воєнні дії він не зміг одразу вирушити до Києва. Його маршрут пролягав через Угорщину, Австрію, а далі Румунію, що на той момент була нейтральною державою.
Російська влада була вороже налаштована до вченого і по його поверненні 11 грудня 1914 року Грушевського заарештовано жандармерією у Києві за звинуваченням в австрофільстві та причетності до створення Легіону Українських січових стрільців.
Відправлений на заслання до Симбірська (нині м.Улянівськ ). Завдяки клопотанню Петроградської АН, Грушевському було дозволено переїхати до м. Казані та займатися науковою роботою із забороною викладацької діяльності.
31 березня 1916 вчена рада Львівського університету позбавила його посади професора. У вересні 1916 переїхав до Москви, де розгорнув активну громадсько-політичну діяльність. Відновив роботу московської філії Товариства українських поступовців, брав участь у роботі видавництва „Украинская жизнь”.
4 березня 1917 в Києві засновується Українська Центральна Рада. 20(07) березня 1917 УЦР у Києві заочно обрала Михайла Сергійовича головою (одностайно обраний 19(06) квітня 1917 на Всеукраїнському національному конгресі). Грушевський приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів.
Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. 22 січня 1918 Четвертим Універсалом – проголосила повну політичну незалежність України від Росії.
29 квітня 1918 в Києві вже відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського.
Після падіння Центральної Ради Грушевський деякий час (у лютому - березні 1919 року) перебував у Кам'янці-Подільському, де редагував газету «Голос Поділля».
У березні 1919 емігрував до Чехословаччини. Жив у Празі, потім у Відні як представник закордонної делегації УПСР. Розгорнув широку публіцистичну й наукову діяльність. В 1920-22 роках редагував орган Української Партії Соціалістів-Революціонерів: «Борітеся - поборете!», часописи «Східна Європа» і «Наш стяг». Жив також у Женеві, Берліні і Парижі.
1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI-XVIII століттях
Проте невдовзі Михайла Сергійовича заарештували як керівника так званого Українського націоналістичного центру, але незабаром звільнили. В березні 1931 року його було вислано до Москви, наукові установи, створені ним, ліквідовано, співробітників і учнів заарештовано. Все це негативно вплинуло на здоров'я вченого.
Від 1931 року змушений був жити в Москві. У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності – далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого.
23 березня 1931 року Грушевського заарештували як «керівника Українського націоналістичного центру», вигаданого чекістами. Коли він відмовився визнавати ті «свідчення», які з нього «вибили» слідчі погрозами ув'язнити його доньку Катерину, 5 січня 1933 року справу екс-голови Центральної Ради закрили зі зловісним, водночас, поясненням-вердиктом –з огляду на його смерть.
Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Операцію цю провів головний лікар місцевої лікарні, котрий хірургом не був. Перед цим він відмовив Грушевському в проханні бути прооперованим його давнім і перевіреним другом. Михайло Грушевський помер 25 листопада 1934 року. Наступного дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М. С. в столиці України - Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Сім'ї академіка Грушевського М. С. назначити персональну пенсію 500 крб. на місяць».
Похований на Байковому кладовищі Києва (ділянка №6, біля Вознесенської церкви). Автори пам'ятника скульптор І. В. Макогон і архітектор В. Г. Кричевський.
У сучасній українській спільноті існує міф про Грушевського — президента УНР, запроваджений Дмитром Дорошенком. Міф прижився в публіцистиці й у науковій літературі. З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, також її не передбачала Конституція, яка була ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.
Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов'язане з тим, що ще одне значення слова президент – голова. Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D'Ukraine» (президент парламенту України — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «бувший президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР. Але ,не зважаючи на те був Грушевський президентом чи ні, він був демократом „чистої води” і глибоко вірив у те, що влада має належати особам, обраним народом на демократичних виборах, вона повинна працювати для народу, через народ, спираючись на його більшість. Творення Української держави, як гаранта добробуту та суверенітету українського народу – головний імператив політичної та державотворчої діяльності Грушевського.
І сьогодні, у рік символічного збігу дат, 25-ї річниці Незалежності України і 150-річчя від народження М.Грушевського, ми знову звертаємося до політичної спадщини до патріарха української державності, де він окреслив головні контури тієї Великої України, будувати яку випало на нашу долю, творити її внутрішню і зовнішню політику. Вказуючи на перспективи відродження України, духовного та економічного визволення народу, Грушевський заповів нам передусім „знайти себе”, свою стежку в світовому історичному процесі, „свою долю і свій шлях широкий”.
