Так ніхто не кохав,
Як поет наш - великий земляче.
Так ніхто не писав
Про Дінець і Лисиче моє.
А. Алєксєєнко.
Багата талантами наша земля! Ми з любов'ю читаємо твори видатних письменників Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, пишаємося видатними письменниками минулих століть й нашими сучасниками. А ще більшою гордістю проймаємося тим, хто жив чи живе разом з нами на одній землі. Серед них є імена, якими відзначена поступ народу, які є національною гордістю. Серед них з повним правом можна назвати Володимира Сосюру.
...Одного з найтонших ліриків слов'янського світу XX століття, співця любові, майстра, який був народжений і покликаний життям для поезії.
Мудрі люди говорять, щоб глибше зрозуміти поета, треба неодмінно відвідати той край, де він народився, виріс. Народився Володимир Сосюра 6 січня 1898 року на станції Дебальцеве, в Донбасі, в шахтарській сім'ї. Мати поета Антоніна Дмитрівна по походженню була - венгерка. її дівоче призвіще Локотош, по-угорськи «слюсар». Поет не раз підкреслював незвичайну красу своєї матері, її пекучі чорні очі, і смугляве обличчя. Вона «була чорна, майже циганка, мятежна і розкидана». Більшість рис її характеру, як і зовнішня схожість, перейшли за спадковістю до сина.
Батько поета - Микола Володимирович, був з походження француз, - правильне прізвище «Сосюр», навіть з приставкою «де». Він мав незакінчену штейгерську освіту. Основна його спеціальність була - кресляр. Ось як у своєму романі «Третя Рота» описує батька В. Сосюра: «...Вуса в нього були довгі, козацькі, запорозькі вуса! Задумливі, ніжно - суворі, світло-карі очі, орлиний ніс, високий лоб, тонкі брови. Він був стрункий, широкоплечий, з грудьми богатиря, ходив він ледь сутулячись і завжди дивився трохи вниз. Він був спокійний, мовчазний, чудово малював, особливо аквареллю, пейзажі і любив малювати людські обличчя. Грав на гітарі і під її задумливий, срібний акомпанемент співав задумливих українських пісень. Писав вірші, але більше сатиричні.і
Коли Володимир був ще маленьким, їх сім'я багато їздила, так як і багато інших розорених селян, батько поета змушений був шукати заробіток. Переїхавши у Третю Роту (селище Верхнє), сьогодні наше Лисиче, родині не було де жити. В селі порожніла хата-хворостянка. Громада селян збудувала її колись для старої самотньої Цибульчихи за землю. На той час баба померла, і в її хату поселили сім'ю Сосюри.
Хатина стояла на крихітному майданчику, що був провулком між вулицями Красною і Донецькою. Біля хатини не було не те, що городу, навіть грядки для цибулі і щавлю. Сільська хатина вимагала постійного догляду. Господарі не були до цього пристосовані. Хатина - хворостянка розвалювалася.
У цій хатині, проживало, бувало, не менше десяти чоловік. Відновити імена братів і сестер поета вдалося за допомогою родичів, колишніх сусідів сім'ї. Вийшов такий список: Зоя, Володимир, Микола, Ґуля, Зінаїда, Олег, Ігор, Віра, Тамара. Микола, як пише поет в романі «Третя Рота», помер ще в ранньому дитинстві. Зоя в громадянську війну пішла на фронт сестрою милосердя і там померла від тифу. Олег теж помер. Володя дуже любив брата і важко переживав його безглузду смерть. Трапилося це весною 1919 року в лісі за Дінцем. Хлопчиська шукали пташині кубла і побачили дупло дятла в осиці приблизно на чотириметровій висоті. Олег поліз на дерево, сучок обломився і хлопець полетів вниз. Абияк дісталися до дому. Дні три пролежав Олег і помер.
В експозиції музею хворостянка представлена ескізом місцевого художника Л.Д. Гороха, друга дитинства поета. Убога хатка з двома віконцями, шибки яких завжди були розбиті і взимку закривалися цеглинами або ганчір'ям.
Злидні і голод були постійними супутниками сім'ї. Іноді батьків, не маючих свого житла, з дітьми на руках, охоплював відчай. Саме в один з таких моментів у 1909 році, коли майбутньому поету ледве минуло 11 років, Антоніна повела його на Донецький содовий завод: може візьмуть учнем, все-таки хлопець тямущий, хоч і малий ще. Так, хлопець зимою навчався в п'ятирічній двокласній міністерській школі, літом працював то в підрядчиків на содовому заводі, то в родичів по сільському господарству, косив і обмолочував хліб.
Після закінчення початкової школи В.Сосюра вступив тут же, у Верхньому, в ремісниче училище на слюсарне відділення. Однак спеціальність ця не припала йому до душі. І він склав конкурсні екзамени в Кам'янське нижче трирічне сільськогосподарське училище, яке відкривалось у районі станції Яма (нині станція Сіверськ). Було це у 1914 році (Володимир на фото в цей період). Але наступного року помер батько, і Володимир змушений був залишити навчання і йти працювати в шахту. Характерна щодо цього поема «Біля шахти старої», яка представлена в експозиції музею.
Згодом юнак все ж таки поновився у сільськогосподарському училищі та закінчив його.
І хоч дитинство хлопця було важким, але й радісного в ньому було багато. Дитячі враження від рідних місць - Дінця, Бахмутки, Третьої Роти, сільських околиць, степу - так виразно і глибоко відбилися в уяві майбутнього поета, що потім стали одною з тем, до якої він звертався протягом всього свого життя.
Володимир був дуже вразливим мрійником: міг плакати, спостерігаючи зоряне небо, слухаючи шепіт трав у степу, ловлячи мелодії співу, вітру, неба, стрічаючись із людською добротою. Все бачене, пережите трансформувалося в поетичному слові, натхненному, як молитви та казки бабусі. Перші вірші, написані в чотирнадцять років поетом, були дуже схожі на ті казки та молитви.
Вперше вірші поета були надруковані у Лисичанській газеті «Голос рабочего» літом 1917 року.
Час після лютневої революції 1917 року був дуже складний і протирічливий. В політичних партіях того часу важко було розібратися навіть досить зрілим борцям за народну долю.
Уже в березні того року в Києві була проголошена Українська Народна Республіка на чолі з Центральною Радою. Головнокомандуючим її військ стає Симон Петлюра - і молоді хлопці, що прагнули рівності і щастя для народу, ідуть у його армію. Володимир Сосюра стає козаком 3-го гайдамацького полку. Творів тих буряних літ дійшло до нас мало. Збереглися частково його ритмізовані сатиричні послання, друковані в газеті «Красная звезда».
В лютому 1920р. Сосюра записується до лав Червоної Армії. Поет відійшов від українського революційного руху весною 1920 року.
У музеї кілька знімків В.М. Сосюри початку 20-х років. Ось він у простій білій сорочці дивиться на нас своїми карими очима, ніби то хоче розповісти про свої думки та почуття.
В 1921 році виходить перша збірка творів В. Сосюри «Поезії», в 1922 - збірка - «Червона зима», де постають перед читачами зворушливі картини його дитинства, тривожної юності, що покликала героя до лав борців за Україну. Саме збірка «Червона зима» принесла поетові широку популярність.
Демобілізувавшись з Червоної Армії, поет незабаром переїжджає до Харкова, де вчиться в 1922 -1923 роках в Комуністичному університеті імені Артема.
В 1922 році поет знайомиться з Вірою Березіною, яка згодом стає його дружиною. Кохання було велике. Поет ніби купається в щасті. Сім'я одержує квартиру.
За таких умов народжувався вірш «Так ніхто не кохав».
В 1923 році народився син Олег. У 1925 народився другий син - Микола. Обидва сини поета від першої дружини з'явилися на світ в Лисичанську, тому що Віра Каспарівна приїздила їх народжувати до матері поета.
У 1929 році Володимир Сосюра покидає Харків і від'їжджає на Донбас.
Суспільно-політичні погляди поета, його натуру найвиразніше можна уявити з тритомника «Поезії», що вийшов у Харкові 1929-1930рр. і одразу потрапив до спецфонду. Є свідчення, що укладати тритомник йому допомагав його друг Микола Хвильовий.
У Володимира Миколайовича було велике велелюбне серце. У 1931 році у Сталіно (тепер Донецьк) зустрів артистку Марію Данилову. Поетові на той час було 33 роки, М. Даниловій - 21 рік. У 1932 році у сімейного подружжя щастя - народився син Володимир.
Сімейні стосунки між Володимиром Миколайовичем з другою дружиною були дуже важкими. Ніжна , лірична поетова душа не переносила сварок, образ, галасу, що долинали аж до сусідів, які жили у письменницькому будинку. Марію більше турбували дискомфортні умови життя родини і беззахисність чоловіка, який, як вона упевнилась, був непрактичним в організації побуту.
До речі, Марія Гаврилівні ні в ці тяжкі роки, ні потім ніколи не працювала. їй і на думку не спадало влаштуватись на роботу, щоб полегшити життя родини.
Всі ці та інші обставини призводять в решті решт до розлучення.
Забігаючи наперед, відзначимо, що у 1955 році Володимир Сосюра та Марія Гаврилівна вдруге офіційно беруть шлюб. Все простилося їй. Любов і злагода запанували між подружжям. В експозиції 'музею представлено фото Володимира Сосюри з дружиною Марією.
Після смерті друга Миколи Хвильового у 1933 році для В. Сосюри почалися чорні ночі і дні. В такому стані він від'їжджає у Нікополь. Тут він пише для місцевої газети вірші про будівельників, має якусь копійку на прожиття.
Згодом поет знову повертається до Харкова, але стан його душі не поліпшився.
1936 року поет тривалий час живе у Третій Роті. Всі стежки-доріжки тут нагадують йому дитинство і юність. Рідна земля відновлює сили, зцілює, приносить натхнення. Створені такі книги: «Нові поезії» (1937р.), «Люблю» (1939р.), «Журавлі прилетіли» (1940р.).
З переїздом у 1937 році до Києва, поет зачаровується красою міста, Дніпром, соборами. Пише, перекладає українською мовою поезії О.Пушкіна, М. Лєрмонтова, Янки Купали. В цей період щедрий Володимир Сосюра на описи природи, вона в нього одухотворена, піднесена. Його пейзажі - це Україна, вона головна героїня поезії 30-х років.
На початку війни 1941-1945 років В.М. Сосюра з Марією Гаврилівною та сином Володимиром евакуюються в столицю Башкири' - Уфу. Там вони живуть в одній кімнаті разом з родиною М. Рильського. Максим Тадейович їх повністю утримував, бо Сосюри з якихось причин не мали, на відміну від інших сімей, атестата на отримання пайків. Не одноразово він одержує від Спілки письменників матеріальну допомогу.
Свою літературну майстерність він перетворює в гостру зброю для боротьби з кривавим ворогом:
... Під грім гармат, під гул кривавий На варті пісня хай стоїть.
У грудні 1941 року там же, у Башкирії, В.М. Сосюра написав «Лист до земляків», один з найкращих своїх творів воєнних років.
Вірш має конкретну адресу - Донбас, місто Верхнє, де разом з односельцями мучиться у фашистській неволі його рідна мати. Образи матері і України тут зливаються в один образ «Мамо, моя мамо, зоря - Україно», «Голубко моя сизокрила, цвіт - Україна безсмертна моя».
Фронтові газети друкують поезії В. Сосюри. Йому надають свої сторінки журнали «Огонек» і «Смена». Це прекрасний стимул для творчості. Але найбільше натхнення дарують успіхи на фронтах.
Після визволення у 1944 році України від німецько-фашистських загарбників поет повний щастя перемоги і радості повертається на Україну. І пише вірш «Любіть Україну». Цей вірш припав до душі людям старшого віку і молоді. Він звучав по радіо, з естради, його передруковували газети і журнали.
В Києві поет часто виступає перед робітниками, студентами університету, трудящими київського Подолу.
Перед вами фотографії того часу.
У 1948 році В. Сосюра побував в Донбасі, приїхав в свою рідну Третю Роту. Тут він зустрівся з рідними (тоді була ще жива його мати Антоніна Дмитрівна), із старими друзями, виступив на вечорі в заводському Палаці культури імені В.І. Леніна (на фото).
Ніхто не підраховував скільки разів поет приїжджав у рідні місця. Незважаючи на свою зайнятість, а в останні роки життя хворобу, В.М. Сосюра ніколи не втрачав зв'язку з содовим заводом. Він жив у Києві, а думав про Третю роту, про Лисичанськ, про рідний край:
Де б я не був, а все ж думками Лечу в Донеччину свою.
24 січня 1961 року в Третій Роті вмирає мати поета, але за станом здоров'я Володимир Миколайович приїхати не зміг.
Восени 1962 року В. Сосюра почав несамовито працювати. За три з половиною місяці створив книгу нових віршів - 360 сторінок. На початку наступного року уклав її. Назвав «Осінні мелодії». Поет мріяв написати пісню про своє рідне місто; початок пісні він написав в листі своєму другові дитинства М.В. Лопатіну (в експозиції), але закінчити її не вдалося...
Минали дні за днями. В.Сосюра то в Конча-Заспі, то в Ірпені. Активно видається. Шириться й географія видань. Його добірки
друкують у Канаді, Латинській Америці. От тільки серце підводить: працює з перебоями.
Наближалось 67-річчя Володимира Сосюри...Та стався ще один інфаркт - і його не стало. Помер він 8 січня 1965 року в Конча-Заспі. Поховали відомого українського поета на Байковому кладовищі. На будинку, де проживав поет в Києві встановлена меморіальна дошка. В Лисичанську Будинку культури присвоєне його ім'я, відкрито музей, а неподалік від музею, в сквері стоїть пам'ятник поетові. Він був відкритий 10 листопада 1966 року. Поет, увічнений у граніті Ворошиловградським скульптором І.П. Овчаренком, трохи повернувши голову праворуч, в задумі вслухається в кожне слово (на фото в експозиції).
За весь період літературної діяльності В.М. Сосюри вийшло біля сорока збірок творів поета українською і в перекладах на російську та білоруську мови. Твори В.М. Сосюри тільки на Україні видавались понад 80 разів.
За свою творчу роботу В. Сосюра у 1924 році стає Ленінським стипендіатом; у 1939 році за великі заслуги в розвитку радянської літератури був нагороджений орденом «Знак Пошани»; на початку
- року В. Сосюру висувають на здобуття Сталінської премії;
- року Сосюра був нагороджений орденом Червоного Прапора; у січні 1948 року, до 50-річчя з дня народження поета його нагороджують орденом Леніна; у квітні 1948 року відзначають Сталінською премією І ступеня і грошовою винагородою в розмірі 100 тис. крб. за збірку «Щоб сади шуміли»; у 1962 році його відзначено Державною премією України ім.. Т.Г. Шевченка за збірки «Ластівки на сонці», «Щастя сім'ї трудової»...
Ми, лисичани, щасливі тим, що можемо називати себе земляками Володимира Сосюри, адже його талант прославив українську літературу. Відомий поет зріс на нашій рідній землі. Ми пишаємося тим, що ім'я Володимира Миколайовича Сосюри, його творчість привертала увагу громадськості вчора, приваблює і сьогодні.